ІСТОРІЯ СЕЛА ЯШНИКИ (ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСТЬ)

Георгій Янушевич про Яшники

2009-09-14T11:49:00.000-07:00

http://sviridovka.blogspot.com/2009/09/blog-post_14.html

Крок 4 Відкриття архівів!!!

2008-12-14T10:41:00.000-08:00

Знайшла інформацію в інтернеті про свого діда Павленка Івана Григоровича, який пропав без вісті у роки ВВВ.

http://www.obd-memorial.ru/Memorial/Memorial.html

2008-01-09T08:58:00.000-08:00

Крок 3: Працюю над продовженням!!!

Знайшла інформацію в інтернеті про свого прапрапрадіда Артемія (Амоса) Дяченка та його брата Микиту Дяченка - перших професорів математики Київського університету.

http://209.85.129.132/search?q=cache:3HwWXXWUWucJ:www.biografija.ru/show_bio.aspx

Никита Дьяченко— доктор математики, ордин. профессор университета св. Владимира. Родом из дворян Полтавской губ., Д. род. 14 сент. 1809 г. в с. Яшниках Лохвицкого у. этой губ., умер в Киеве 9 апреля 1877 г. Рано потеряв родителей, он еще малолетним отдан был своим старшим братом в Харьковскую гимназию, курс которой и кончил с успехом в 1826 г. В том же году он поступил на II отд. философского факультета (ныне физико-мат. фак.) Харьковского университета, кончил курс кандидатом в 1829 г. и был оставлен при университете в качестве репетитора по математике для казеннокоштных студентов. В конце 1830 г. назначен преподавателем естественных наук и физики в ту же Харьковскую гимназию, где учился сам, а в 1831 г. — преподавателем физики в Харьковский институт благородных девиц. В 1832 году, по поручению совета университета, начал чтение лекций по оптике, затем преподавал основные начала математики и обучал студентов на счетах по способу Слободского. В 1836 году Д. выдержал испытание и, защитив диссертацию: "Рассуждение об успехах после Эйлера, сделанных в нахождении определенных интегралов, и об определении их" (Харьк. 1835), получил степень магистра чистой и прикладной математики и назначен адъюнктом, а вскоре и. д. экстраординарного профессора для преподавания прикладной математики, что и исполнял до 1839 г. В 1838 г. защищал диссертацию "О гидравлических колесах" (Харьк. 1838) на степень доктора чистой и прикладной математики. В апреле 1839 г. Д. был переведен в университет св. Владимира, где и продолжал служить до выхода в отставку. Помимо исполнения прямых своих обязанностей, Д. в течение 1839—44 гг. читал публичные лекции практической механики и в Харькове, а затем и в университете св. Владимира в течение 15 лет занимался по математике с воспитанниками университета, которые готовились быть учителями. Через год после перехода в Киевский университет Д. утвержден был в звании ординарного профессора и занял кафедру, в которой сосредоточивалась почти вся чистая и прикладная математика; он читал дифференциальное и интегральное исчисления и их приложения к геометрии, интегрирование функций от одного переменного, пользуясь сочинениями Эйлера, Лагранжа, Коши и Леруа, теорию определенных интегралов, интегрирование дифференциальных уравнений, алгебраический анализ, вариационное исчисление и аналитическую геометрию, придерживаясь преимущественно Коши, Курно, Муаньо и Дюгамеля, а также и по собственным запискам. По случаю вакантных кафедр ему приходилось читать в Киевском университете статику и динамику, а на IV курсе гидростатику и гидродинамику, которые он излагал по руководству Пуассона, и вести практические занятия по этим предметам. 25 окт. 1847 г. Д. был избран деканом и сохранил эту должность до 1855 г., затем был избираем еще на два четырехлетия, с 7 мая 1860 г. и с 3 ноября 1862 г. В 1865 г. выслужил срок, но советом университета был оставлен на занимаемой им должности и вышел в отставку 1 июля 1867 г. Остальное время жизни прожил в Киеве, где и умер. Кроме упомянутых уже трудов напечатал еще "О влиянии дифференциального и интегрального исчислений на успехи геометрии и механики" (речь на акте 1851 г.). Киев, 1852. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. — Владимирский-Буданов: История университета св. Владимира. Т. I. Киев, 1884. — Биографич. словарь профессоров университета св. Владимира. Киев, 1884. В. Власов. {Половцов} Дьяченко, Никита Андреевич (1809—1877) — доктор математики и астрономии, с 1862 г. заслуженный профессор киевского университета. По окончании в 1826 г. курса гимназии поступил в харьковский университет на физико-математический факультет, окончил курс в 1829 г. и был оставлен при университете. С 1832 г. начал читать оптику, а затем и математику. Его диссертации: "Рассуждение об успехах после Эйлера, сделанных в нахождении определенных интегралов и об определении их" (Харьк., 1835), на степень магистра, и "Рассуждение о гидравлических колесах" (Харьк., 1838), на степень доктора. В 1839 г. переведен в киевский унив., где в звании проф. чистой математики прослужил более 28 лет. В разное время читал и механику. Напечатал еще "О влиянии дифференциального и интегрального исчисления на успехи геометрии и механики" (Киев, 1852, речь). — Его брат Амос Андреевич (1814—1852), экстраординарный профессор киевского университета по кафедре прикладной математики, учился также в Харькове. Его две диссертации — магистерская: "Об особенных решениях дифференциальных уравнений" и докторская: "О кривизне поверхностей" — остались в рукописи. {Брокгауз} Дьяченко, Никита Андреевич д-р матем., р. 14 сент. 1809 в с. Яшниках, Полт. губ., с. дворянина, проф. Киевск. унив., † в Киеве 9 апр. 1877. {Венгеров} Дьяченко, Никита Андреевич профес. математики при унив. Св. Владим., р. 1811 г. {Половцов} =cache:3HwWXXWUWucJ:www.biografija.ru/show_bio.aspx

2008-01-06T04:24:00.000-08:00

Крок 2: "Моє рідне село" - із спогадів "Від роду до роду" моїх батьків Павленка Івана Івановича (1923-2000) та Безсонової/Бішанової Олександри Максимівни (1928 - ), залишених мені та братам моїм, внукам і правнукам

Частина 1

Той дорогий моєму серцю куточок землі Полтавської, де я народився і провів майже половину свого життя, зветься Яшники. На той час у селі налічувалося понад двісті дворів і близько тисячі душ населення. Розкинулося воно за п'ять кілометрів від Лохвиці - колишнього сотенного містечка, потім повіту, а нині районного центру.

Від чого пішла така назва - Яшники? Існує кілька версій. Найвірогідніша з них така. Недалеко від Києва, на березі Дніпра було село Яшники. За переказами моїх батьків і сільських дідів, з нього нібито виділились кілька сімей і поїхали на південний схід, на вільні землі. Їхали добу, другу, третю.Нарешті сказали: "Оце де воли зупиняться на відпочинок, там і осядемо. Воли дійшли до Сули, напилися води, а вибрівши з річки, полягали на землю, започаткувавши нові Яшники.

Цілком вірогідно, що перші яшничани поселилися саме на берегах Сули, а точніше біля її бокової артерії, яка називається Бондарівщиною. Тут було найбільш безпечне і зручне місце для проживання. Поруч вода, сіножаті, риба. У разі нападу непроханих гостей у човен - і зник в очеретах і на островах.

А київські Яшники дійсно існували до недавнього часу. В роки Вітчизняної війни це село було майже повністю зруйноване. Його жителі переселилися в село Гусинці Бориспільського району.

За іншими переказами, назва Яшники пішла від якогось козацького осавула Яшного, який після хмельниччини нібито одержав тут земельний наділ з колишніх володінь польських магнатів Вишневецьких і на ньому поселився. Але згодом свою землю продав і кудись виїхав.

Була в мого дядька Петра книжка "Історія Лохвицького повіту". В ній зазначено, що у 1657 році в Яшниках проживало шість сімей козачих і дві - посполитих. Очевидно, чоловіки цих козачих сімей брали участь у народно-визвольній війні 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького, за що, мабуть, і були внесені в козацькі реєстри та наділені землею. Вони звільнялися від податків, за що були зобов'язані нести військову службу, тобто вирушати в похід за наказом лохвицького сотника. Посполитими ж називалися селяни, які не попали в реєстри. Вони мали грунти при хатах, а можливо, й невеликі наділи землі, за які сплачували податки.

Частина 2

Хто ж були ті перші яшничани? Сказати важко. Але, судячи по найзручніших місцях розселення і по найбільш розповсюджених у селі прізвищах, можна назвати такі роди, як Падалки, Павленки, Мигалі, Солонухи, Галівці, Ткаченки. Слід зважити й на таке. В 30-і роки найбільш було розкуркулено Падалок і Павленків, які жили біля річки, були найзаможнішими серед селян, а значить давніми.

Цікаві відомості знайшов я у "Лохвицькій ратушній книзі другої половини 17 століття". На сторінці 111 говориться про те, що 15 березня 1661 року яшницькі козаки на чолі з своїм отаманом Климом напали на якусь московську експедицію (очевидно, торгову) і пограбували її. Потерпілі дісталися до с. Луки, де стояло московське військо, і поскаржилися. Москалі напали на Яшники і, як пишеться, добре їх пошарпали, а Клима з козаками пов'язали і забрали з собою.

На сторінці 181 говориться про те, що 22 серпня 1682 року писаря лохвицького і отамана яшницького Михайла Мигаля направлено в с. Свиридівку для розслідування справи по підозрі якогось Василя з дружиною в тому, що вони вижали лан чужого вівса. Тут, як бачимо, указано і прізвище сільського отамана - Мигаль. Отже, воно давнє, козацьке. Не випадково одна з сільських вулиць називається Мигалівщиною. Там і за моєї пам'яті жили Мигалі, а по-вуличному - Турлаї, Калембети, Бухерики, Филимони. По інших кутках проживали такі Мигалі, як Церковні, Симончуки, Джуренки, Троцаки.

Раз уже зайшла мова про давні яшницькі роди, то назву й інші прізвища, а поряд з ними і їхні сучасні клички по-вуличному.

1. Перше місце серед них треба віддати Падалкам. Жили вони в основному понад річкою. Назву їхні гнізда по-вуличному: Терешки, Плоскінки, Присяжні, Уляненки, Саміленки, Хитрі, Пахорки, Глийові, Мереки, Мартюки. З них вісім гнізд були розкуркулені.

2. Павленки - Шешенки (наш рід), Домашенки, Загели, Ониськи, Кислички, Калити. З них п'ять гнізд Павленків і одно Загелів були розкуркулені.

3. Мигалі (описані раніше). З них двоє гнізд Филимонів були розкуркулені.

4. Галівці - Іванюші, Козли, Клунаки, Пріндики, Греки, Трохимовичі. Розкуркулено гніздо Іванюш.

5. Солонухи - Прохоренки, Ярові, Карпенки, Птички, Борисенки, Ївгененки, Бережнюки, Роздирі, Ольженки. Репресовані Прохоренки, Ївгененки.

6. Стеценки - Стрільці, Куйди, Стряпшуки, Явдокименки, Андреєчки, Яковини, Юмени.

Частина 3

Простягалися Яшники кілометрів на два з половиною вздовж дороги, що йде з Лохвиці на Луку. Починається село з кутка, який називається Хутором. Це десятка півтора хат, що ніби вирвалися з тісного села після революції. Проминувши їх,- від Апостола до Погуляя, - попадемо в царину, з якої починалося давнє село.

Тут до колективізації були ворота, від яких в обидва боки йшли рови з насипами. Біля воріт чатував найнятий громадою царинник. Він наглядав за тим, щоб худоба і гуси, які паслися на вигоні, не виходили за межі села і не травили посівів. За це кожен хазяїн, перевозячи снопи з поля додому, мусив скинути в царині один сніп на царинника. А настали колгоспи, і від царини лишилася тільки назва та сліди від ровів. Останнім царинником був Юрченко Дмитро (по-вуличному Копчик).

Зразу ж за цариною розкинувся гектарах на шести сільський вигін. По лівій (підвищеній) його окраїні причепилося з десяток хат, які складали другу, внутрішню частину хутора. На горбах колись стояло кілька вітряків, які належали заможним селянам. Але на початку колективізації їх у хазяїнів відібрали, а потім розламали і знесли. Очевидно, щоб ці крилаті символи минулого не закривали собою майбутні рожеві обрії комунізму. Після того яшничанам довелось молотити зерно в Лохвиці, на державному млині. Треба було вже платити не тільки за помел, а й за колгоспну підводу. Тому й почали люди виготовляти жорна, на яких мололи ті мізерні заробітки, які вони одержували на вироблені трудодні. А як виручали їх ті млини! Та наміри і вчинки районних і місцевих керівників тоді не завжди співпадали з людськими, зате були рішучими і гострими, як лезо шаблі, занесеної над оголеною шиєю. Один вітряк все ж уцілів. Його перенесли за царину в поле і використовували в основному для потреб колгоспної ферми. Служив він до 60 років, особливо добре виручав людей в час війни та окупації. Останнім мірошником був Давиденко Хома Григорович. А вже коли він помер, то і млинові прийшов кінець. Його теж розламали і знесли. Ніхто й не подумав, що то чудовий пам'ятник нашого минулого.

Треба сказати, що територія вигону після утворення колгоспу значно скоротилася. Тут почало розростатися артільне господарство. Сільські майстри за кілька років побудували дві довгих конюшні, корівник, воловню, свинарник, а також столярну майстерню, кузню, зерносховище, два колодязі з журавлями. Сюди ж було перенесено біля десятка добротних комор, конфіскованих у селян, які відмовилися вступати в колгоспи і були розкуркулені. А пізніше там, де стояли вітряки, було зведено семирічну школу, яка у війну згоріла. Тепер там стоїть нова колгоспна контора, магазин і будинок дитячого садка. Правда, порожній, бо дітей у селі майже немає.

Але разом з новобудовами ще до війни розмножились і різного роду звалища. Купами і поодинці лежали колоди, стояли вроздріб десятки поламаних возів, ржавіли попід сараями плуги, культиватори, борони, повсюду валялися колеса, дишлі, ярма, всяке залізяччя, бита цегла, черепиця тощо. Та найбільше було гною. За зимовий період його нагромаджувались цілі гори, особливо за конюшнями, під кладовищем, а також у царині біля ферми.

Вже аж після війни, у 60-і роки, знайшлися розумні голови, які нарешті збагнули, що вся ота смердюча панорама в центрі села компроментує саму ідею будівництва нового життя. І ферми було перенесено в поле.

В кінці вигону, по лівій його стороні, на узвишші розкинулося сільське кладовище з дерев'яними хрестами і рушниками. В самому його центрі виднілася братська могила. Біля неї ріс старий клен. За переказами старожилів, в ній було поховано багато людей, які в 70-і роки минулого століття померли від чуми чи холери. Внизу біля кладовища, через дорогу, понині стоїть початкова школа, побудована за кошти земства перед революцією 1905 року. В ній є одна велика класна кімната і квартира для вчителя. Хоч заняття у ній проходили у дві зміни, все ж охоплено було лиш половину учнів. Тому земство наймало під школу ще й одну селянську хату. А ще раніше у селі школа була тільки одна - в хаті дяка - Ольшанського, яка стояла на місці нинішнього зерносховища.

Частина 4

Зразу ж за вигоном розкинулась основна, центральна частина села, розмежована вулицями на окремі кутки - Мигалівщину, яка прилягала до гаю, Семенківщину- яка вела до Бондарівщини, і Лободівщину та Прохорівщину, які вели до Переволоки. Все це тулилося до річки, її берегів, де були сінокоси і рибні мисця. Мигалівщиною і горою був Кругляк, а далі, до Луки, - Озеро, а вже за ним - Заозірщина. Вона тягнулася кілометра півтора між горою і низом. Зліва, по підгір'ю, білі хатки тут ховалися в густих садах, за якими вгору йшли городи, а ще вище по схилах були розкидані невеличкі лісочки та поодинокі дерева з кущами. Зійдеш на гору - і все село, як на долоні.

В центрі села височіла Введенська церква збудована у кінці 19 століття. Дерев'яна, але на цегляному фундаменті, крита листовим залізом і обнесена з вулиці гарним парканом. В 1931 році хрести і дзвони з неї поскидали. Все її майно було відвезене в Лохвицю або просто поплюндроване і понищене. Згодом куполовидні верхівки церкви були розірвані і замінені простою покрівлею сарайного типу. Відтоді приміщення церкви було поперемінно то зерносховищем, то клубом.

За центральною частиною села в сторону Луки розтягнулася обабіч дороги кілометра на півтора Заозірщина. Праворуч дороги йшло пониззя. Тут садків майже не було, так як грунти переважали солонцюваті. Городи тягнулися від хат до берегів із сінокосами і копанками, в яких жінки вимочували полотно і прали білизну. Тут же полотно розстеляли на зеленій траві, щоб вибілювалося на сонці. Я дуже люблю картину Трутовського "Білять полотно". Вона мені нагадує моє дитинство.

За береговими сінокосами росли хащі вільшини, лози, верболозу і очерету, за якими несла свої тихі води річка Сула. В її відрогах - Сулиці, Переволоці і в чисельних затонах водилося багато риби. В основному щуки, в'язі, лини, окуні, плітки, карасі, в'юни, Вода була чиста, як скло. Але у 30-і роки понад Сулою було побудовано цілий ряд заводів. Їхні брудні відходи потекли у річку, і риба почала задихатися і дохнути.

Своїми водними рукавами Сула утворювала острови площею від одного до десяти гектарів. Це - Зеленщина, Матвіївщина, Братківщина, Острів, Загутине, Носкове, Терешківщина, Панасенків горб та інші. Тут були великі сінокоси і очеретяні зарослі. Понад водою росли верби і лози. У пахучому різнотрав'ї водилося багато всякої птиці, в тому числі дикі качки, чирки, чаплі, кулики, а в лозах - сороки. А Острів заріс лісом. Там були дуби, клени, липи, осики, дикі груші і кислиці.

Частина 5

В самому кінці села, аж під Лучанським лісом, проживали три сім'ї Галівців - Григорія (Грека), Дмитра та Івана. Була й четверта - якогось Лахна, але він у 20-і роки свою хату продав під знос і кудись виїхав. А Галівців уже перед самою війною змусили переселитися в село. То була ліквідація так званих хуторів. Щоб, чого доброго, чоловік не розжився, бува, на стороні.

Що й казати, то було "соломонове" рішення. Якщо до того один Галівець Григорій обслуговував колгоспну птахоферму, яка розміщувалася поблизу його домівки, в урочищі Сухостав, то потім її довелося перебазувать до колгоспної ферми. В Сухоставі була курям розкіш-воля: вдосталь зеленого корму, а також личинок та всякої комашні по кущах. І вигляд у них був хазяйський і несучість висока. На новому місці, крім гною, не було нічого. Їх із самої весни і до закінчення жнив взагалі не випускали на волю із загорожі, щоб не греблися в посівах. Тому ці кури-піддирки, біло-замазаного кольору яєць несли мало, та й ті розкльовували і їли.

Там же біля Галівців гектарах на 30 розкинулися луки з найкращими сінокосами і пастівниками. Крім того, було з десяток гектарів городини, яка теж була під опікою Галівців. А коли їх переселили, то й городина стала менш догляданою.

Картина села була б неповною без глибокого провалля, яке утворилося, очевидно, давно, відмежувавши кладовище від подальшого нагір'я, по якому потягнулися над Заозірщиною зелені масиви: Яровівська дубина, Заразомів і Набивайлів лісочки, Бандурова осичина, Горошків лісок, Курячий і Жуків ярки з різною деревиною, Лище, Сухостав і Палісонщина. Провалля було глибоке, по обидва його боки височіли скелі з пташиними дуплами. А по його дну круто вгору піднімалася дорога. По ній виганяли худобу на пастівники, а з поля селяни звозили згори вниз своє збіжжя і нерідко ламали вози. В проваллі була глина високої якості. Її люди брали для домашнього обіходу та виготовлення цегли. Тут хлопчики часто грали у "забігайла" та у війну. Траплялися і нещасні випадки. В кінці 20-х років глина привалила дівчину Падалку Наталку (Меречину), а після війни - жінку Солонуху Параску (Воронину) і десятилітнього хлопчика Галівця Івана (Клунакового).

Весною, коли танули сніги, по проваллю і всьому нагір'ю видзвонювали струмки, а в час повені та дощових злив неслися згори вниз потоки води. Найбільше його нападало в Озеро, яке існувало здавна між центральною частиною села і Заозірщиною. А з озера вода витікала по каналу через огороди до берега, а там попадала в Сулу. Озеро являло собою низинний кругляк площею до двох гектарів з водоймищем посередині. За переказами старожилів, у давнину воно було глибоким, але з роками зміліло і в літню пору стало висихати та заростати чередою (стрілками). На кругляку біля озера завжди паслися свині, гуси, качки. Сюди ж люди випускали корів, яких пастухи гнали потім на пасовище.

У весняно-літній період село утопало в зелені. По нагір'ю височіли ліси, по берегах були розкидані невеликі гаї, ряди верб і подекуди - калини. А по дворах росли яблуні, груші, сливи, вишні, оріхи. Особливо гарним було село, коли голубе надвечір'я розгортало над біленькими хатками і вулицями свої зоряні крила, коли в лісах і гаях витьохкували солов'ї і неслися з усіх кутків чудові українські пісні.

Частина 6

В давнину, в часи козаччини, за старшого в селі був отаман. А після ліквідації козаччини і поділу України на російські губернії, повіти і волості головною владою на селі був староста, а також писар. Причому невелику зарплату отримував лише писар, а староста виконував свої обов'язки на громадських засадах. Останнім сільським старостою був Юрченко Федот, а писарем - якийсь молодий чоловік з Білогорілки. Свою службу вони вели в хаті Павленка Михайла Івановича (Домашенка), яка стояла біля озера. А після революції стала зборнею або сільською радою хата дяка Ольшанського. В ній збирали селян, коли агітували записуватися в колгоспи чи видавлювали з них хлібоздачу. Там засідали всі післяреволюційні власті: різні ревкоми, комбеди, актив. Дяк Ольшанський помер ще в період революції. Після нього останнім дяком був Голуб Григорій - батько Степана і Сашка, яких теж уже немає. А коли церкви не стало, півчою на похоронах керували по кілька років Кісіль Андрій, Шостак Петро і Шостак Захарко.

Назву і вчителів, які вчили моїх батьків початкової грамоти. Це - Ночовний Михайло Васильович, Ночовна Марія Юхимівна, Лях Ганна Василівна і Прохоровна Марія Никандрівна. Остання жила на квартирі у мого діда по матері Красовського Михайла Герасимовича, який побудував нову хату і здавав її під школу, а сам з сім'єю жив у старій хаті, де і помер у 1912 році.

Вчителька отримувала зарплату від земства 30 чи 50 крб на місяць, воно ж забезпечувало її паливом і оплачувало квартиру. Багато це чи мало? Хромові чоботи коштували від 3 до 5 крб, корова - 25-30 крб, воли - 60-80 крб, десятина землі - 150-200 крб. Молотник чи косар заробляв у пана за день 1 крб на його ж харчах. Буханка хліба в Лохвиці коштувала 3 коп. А взагалі за роботу у заможних людей платили переважно натурою - зерном, овочами, фруктами, птицею чи якоюсь іншою живністю або продуктами.

Державних податків на селян моя мати не пам'ятає. За її словами, може, вони і були, але дуже малі, і про них ніколи не було мови в сім'ї, як пізніше в сталінські часи.

Люди на своїй землі старанно працювали. Але в релігійні свята нічого не робили. Одягалися у краще вбрання, ішли до церкви, потім збиралися на колодках сусіди і лузали насіння, розказували новини, чутки, бачені сни. Дотримувались посту, особливо богомільними були літні жінки і бабусі. Але і молодь ходила до церкви. І не тільки молитися, а й погуляти, показатися дівчата хлопцям і навпаки. Часто саме в церкві або біля неї відбувалися перші знайомства і побачення майбутніх наречених.

В селі майже не було п'яниць, злодіїв. Бо люди думали не про випивки та гуляння, а складали копійку до копійки, щоб купити землі, чи якогось домашнього тягла - коня чи вола. За п'яницю чи за ледачого жодна дівка заміж не піде. Дівка ж на виданні намагалася показати себе роботящою і до всякого діла придатною.

Частина 7

До революції у Яшниках проживали два поміщики- Пустовойтов і Барвінський.

Пустовойтов Микола Лук'янович мав у кінці села, біля Сухоставу, гарну садибу з дерев'яним двоповерховим будинком, садом і ставком. Тримав він баских коней і мав власного автомобіля. У Яшниках, у Рогозянці, йому належало біля ста десятин землі. Були у нього земельні наділи і у Білорусії. Був він неодружений, але прижив двох дітей - дочку Параску і сина Георгія - з красивою покоївкою Явдохою Павленко. В роки громадянської війни підполковник Пустовойтов утік із села разом з денікінською армією. Подальша його доля точно невідома. Пройшла чутка, що нібито він служив бухгалтером у якійсь одеській установі, а потім попав під сталінські репресії. Все його хазяйство було конфісковане Лучанським волосним ревкомом і вивезене до с. Луки, а частково розтягнуте селянами. На тому місці покоївка Явдоха звела собі хатину. Її син Георгій вивчився (кажуть, що з допомогою батька) і став військовим юристом у званні майора. А дочка Паша, за традицією всіх селянських дівчаток того часу, закінчила початкову школу і лишилася при матері, ставши колгоспницею. Була вона вродливою і у 1936 році вийшла заміж за мого дядька Олексія, який повернувся у село після закінчення Владивостоцького університету і став учителем математики в Яхницькій середній школі.

Другим сільським поміщиком був Барвінський. Його садиба з кам'яним будинком, садом і городом знаходилася посередині тієї частини хутора, яка вийшла за царину - між Погуляями і Симончуками. Це був збіднілий панок. Мав 20 десятин землі і служив у земстві. Після революції його два сини втекли за кордон, а дочка проживала у Києві. Сам же він помер, а жінка під час німецької окупації повернулася у село і жила у колишньої своєї наймички - баби М'яччихи. Добротний панський будинок теж розвалила і рознесла по цеглині сліпа революційна стихія. А була б добра початкова школа чи контора колгоспу. Великий панський сад ще довго плодоносив, навіть охоронявся. А потім його занедбали. Після війни від нього залишилися тільки окремі сухі стовбури. На колишньому панському грунті побудувалися голова колгоспу Оніпко Панас, завхоз Голівець Антін і колгоспники Даниленко Кость і Канівець Іван.

Дворянином збіднілим був і Дяченко Василь Миколайович (по-вуличному Набивайло). Жив він напроти озера під горою, мав до 20 десятин землі, гарний сад і невеликий ліс. Його дід Артемій був професором Київського університету, а батько, Микола Артемович, любив жити панком, грав у карти і так помарнував більшу частину землі. Тому його син Василь вів уже селянський спосіб життя. Його у 1931 році розкуркулили разом з зятем Нужним Савкою. Був він уже дуже старий і помер у 1933 році під час голоду. А зять з жінкою Наталкою виїхав із села на завод і там працював до війни. На фронті він позбувся ноги, вернувся у село інвалідом, і йому дозволили поставити хату на Набивайловому дворищі. Дочка Дяченка Василя, Наталка, була троюрідною сестрою моїй матері, а мені - хрещеною матір'ю. Тому я ще зупинюсь на цих Дяченках.

Моя мати, Красовська Настя Михайлівна, по батьковій лінії походила з кріпаків польського пана Альбуковського. Його будинок стояв майже до революції біля Ярок, де ще недавно росли кущі бузку. Там і зараз можна виорати із землі то цеглину, то черепок чи якийсь предмет господарського призначення.

Пан Альбуковський був, очевидно, з тієї частини польської шляхти, яка, починаючи з XV століття, колонізувала українські землі. І його кріпаки Красовські були або завезені з Польщі, або закріпачені місцеві селяни. Якого рангу і багатства був Альбуковський - невідомо. Але, проживаючи над шляхом Лохвиця - Глинськ, тримав він заїжджий двір і шинок, мав також і свою землю.

Мій прадід Красовський Герасим Костянтинович, спершу був кучером пана Альбуковського, сподобався йому і той віддав його на кілька років у науку в Яхницьку школу, після якої він став панським писарем і економом. Очевидно потрібна була у господарстві грамотна людина із кріпаків, щоб не наймати зі сторони.

Вийшовши на волю у 1861 році, мій прадід, крім невеликої грамоти, не мав більше нічого - ні землі, ні хати. Грамота значила тоді немало, і все ж треба було шукати якогось притулку. І прадід одружився на Дяченковій Катерині Артемівні.

Колись усе підгір'я від Заразома до Мельника з городами і невеликим лісом належало Дяченкам, або по-вуличному Набивайлам. Були вони, як я уже сказав раніше, збіднілі дворяни. Один із них, Артемій, вивчився і став професором Київського університету, що засвідчує і "Українська енциклопедія". Але він рано осліп і у 1852 році помер, залишивши в Яшниках сина Миколу і дочку Катерину, яка була малолітньою і вивчитись уже не змогла, живучи при дорослому брату, який сам до науки не тягнувся, зате був охочий до розгульного життя, вина і гри у карти. Промотавши нажите предками добро, він обділив і сестру, якій батько заповів 13 десятин землі. Підкупивши землеміра, нарізав їй кілька гірших кусків, не дотягнувши і 10 десятин.

Після розділу землі Катерина вийшла заміж за мого прадіда Герасима Красовського. Удвох вони поставили хату та заклали сад. Так появилося на світ гніздо Красовських.

За походженням дворянами були також Матвієнки - Іван і Григорій. А за соціальним становищем це вже були звичайнісінькі селяни.

Частина 8

Народився я у сім'ї, як тоді казали, селян-серядняків. Мій батько Павленко Іван Григорович походив з українських козаків, а мати Красовська Настя Михайлівна - з кріпаків польського пана Альбуковського, як я писав вище.

Розкажу про родовід по батьковій лінії, вона здавна вважалась головною. Адже сини успадковували не лише батькове прізвище, а й його землю. Дочка ж виходила заміж в іншу сім'ю, брала прізвище чоловіка і продовжувала його рід. Їй давалося придане: одяг, худоба, гроші. А земля тільки у тому разі, коли у неї не було братів або у земельному наділі батьків була доля матері, одержана у свій час нею як придане при одруженні. Звичайно, були і відхилення, залежно від волі батьків.

Так от від своїх дядьків чув я версію про найдавнішого нашого предка Остапа, який нібито в складі козацького війська відзначився у війні проти Наполеона у 1812 році і був удостоєний чину, рівного офіцерському, а також земельного наділу у 90 десятин. Він одружився на багатій панянці з Пісок. Була вона висока, худа і гостроноса. Побудував Остап ніби для неї у долині, в урочищі Кут, літню хату дачного типу, заклав сад і розвів пасіку. А його жінка, за переказами, ніби сама нічого не робила тільки походжала по садибі. Чи то правда, чи тільки одна мрія селянська про багатство і чини - сказати важко. Але така родинна версія була. І в урочищі Кут аж до утворення колгоспу була наша і дядькова Петрова земля, і там височіла стара груша, а по боках Кута збереглися руїни межових ровів.

Що ж до війни 1812 року, то в ній дійсно брав участь Полтавський козачий полк, набраний із добровольців, у яких ще не згас запорозький войовничий дух після ліквідації козацького самоврядування на Україні Катериною ІІ у 1775 році. Одним з організаторів цього полку був відомий український письменник Іван Петрович Котляревський. Він же і служив у цьому полку.

З покоління у покоління від батьків до синів передавалася дорога реліквія нашого роду - козацька шабля, яка за одною версією нібито належала Остапові, а за іншою - його внукові Івану. Її берегли, і нею гордилися. Та в роки громадянської війни в село ввійшли махновці. Вони нишпорили по хатах і забрали шаблю, яка висіла в комірчині мого діда Павленка Григорія Івановича.

Частина 9

Скільки було синів чи дочок у Остапа - невідомо, але одного з них звали Григорієм чи Михайлом (тут спогади дядьків роздвоювались). Його дворище з великим городом знаходилося біля Бондарівщини. У Григорія було 2 сини - старший Іван і менший Микита. Про дочок відомостей не дійшло. Від старшого Івана продовжився наш дальший родовід. Згадки про мого прадіда Івана вже більш вірогідні і цікаві. Був він середнього зросту, але плечистий і міцний. Брав участь у війні з турками і повернувся додому не один, а з "турчанкою". Її ім'я до нас не дійшло. Знаємо тільки, що була вона чорнявою. Чи то дійсно була турчанка, чи просто наречена, привезена з Одеси, - точних доказів немає. Одначе батькові така витівка сина не сподобалася, і він обділив його землею. Більшу і кращу її частину віддав молодшому синові Микиті, при якому і сам залишився доживати віку. А Іванові з турчанкою батько виділив грунт напроти свого двору. Там він і поставив собі хату. У Івана з турчанкою було 3 сини: старший Іван, середній Григорій (мій дід) і молодший Євдоким, а також 2 дочки: Лідка і Маруся.

Тепер розкажу про свого діда Григорія, нащадкам якого, мабуть, найбільш повезло в холодну ленінсько-сталінську стужу. Вони всі вижили і стали найчисельнішими у Шешенківському роду.

Дід Григорій був високий, ставний, чорнявий. До наших днів зберігся фотознімок, на якому зафіксовано двох кремезних бороданів, учасників Російсько-японської війни 1904-1905 років - мого діда і його товариша Падалки Івана (Саміленка), який жив у кінці Мигалівщини, біля Домашенків. Дід Самійленко був середнього зросту, плечистий і міцний, як дуб. Якщо мій дід на фото вищий за нього і такий же широкий в плечах, то я можу тільки уявити, яким він був насправді, бо ж ніколи його не бачив. Він помер від тифу ще до мого народження. Зберігся також "Послужной лист" діда, в якому записано таке:

ПОСЛУЖНОЙ ЛИСТ
Павленко Григорий Иванович,
из казаков, православный.
Начало службы - 1 января 1887 года
бомбардир 2 батареи 33 артбригады.
Уволен со службы 20 ноября 1905 года.
Участие в кампании: в Русско-японской войне.

Батько мій Павленко Іван Григорович, народився за старим стилем 7 грудня 1895 року. Про його дитячі та молоді роки мені мало що відомо, а сам він не любив про себе розказувати. Ніби назвали його Іваном в честь діда Івана. У нашому роду так уже велося, що імена Григорія та Івана чергувалися, передавалися з одного покоління в друге. Тому і я свого першого сина назвав Григорієм. У моєї сестри Олі зберігся документ про освіту батька:

СВИДЕТЕЛЬСТВО
Лохвицкий уездный учительский совет сим удостоверяет, что сын козака Павленко Иван Григорьевич, с. Ячников Лукской волости Лохвицкого уезда, родившийся 7 декабря 1895 года, успешно окончил курс учения в Ячниковском начальном народном училище.

Председатель училищного совета
Инспектор народных училищ
Члены совета

В розпалі Першої світової війни батько був призваний в армію. Служив у кавалерії, в уланах. У 1919 році батько пристав у прийми до моєї матері, і з того часу нас стали називати частіше Красовськими, ніж Шешенками.

Поки у нас була своя земля, батько з ранку до вечора працював у полі, а зимою молотив ціпом снопи у клуні. По вечорах сідав шити та ремонтувати людське взуття. Але у 30-ті роки облишив своє чоботарське ремесло, бо загрожувало тяжке опадаткування з боку держави. В колгоспі був рядовим, бригадиром і головою ревізійної комісії, 2 роки був продавцем у сільській крамниці. У 1941 році батько впав з високої яблуні і перебив ключицю. Мабуть, тому його в армію з перших днів війни не призвали. Коли село було звільнене від німців, 48-річного батька взяли у діючу армію і без будь-якої підготовки кинули на форсування Дніпра. Батько подолав ріку і брав Житомир. Там, за моїми дослідженнями, їхня частина була відрізана танковою групою генерала Хубе, і батько або ж загинув у бою, або попав у полон і там не вижив. Матері прийшло повідомлення, що "пропал безвести на житомирском направлении". В останному листі до матері батько писав: "Наступаємо на Житомир. В бою був тяжко поранений Явтушенко Василь, і я його виніс на собі до санбату, але він помер від тяжких ран. Іду на захід визволяти з неволі Марію і Василя". Загинув батько у грудні 1943 року, коли йому виповнилося 48 років.

Частина 10

Моя мати, Красовська Настя Михайлівна, народилася 10 (24) квітня 1903 року і була молодшою за батька на 8 років. Вчилася теж у початковій школі і була відмінницею. Брала вона книжки у вчительки, яка жила в їхній хаті, і читала їх одну за другою.

Після закінчення 4 класів, як краща учениця, була рекомендована для продовження навчання в Лохвицькому повітовому училищі на казенний кошт. Та помер батько і почалася війна. З подальшим навчанням нічого не вийшло. Все ж із початковою освітою мати була досить освіченою і начитаною, грамотно писала, добре знала російську класичну літературу. Змолоду мати була чорнявою і гарною, мала чудовий голос і знала багато народних пісень. Була вона також богомільною і співала у церковному хорі. Разом з батьком мати працювала на своїй землі, носила в Лохвицю на базар усе, що можна було продати: фрукти, яйця, масло, сир, сметану, курей. Все стягувалися батьки на хазяйство. Мріяли про пару коней, про нову хату. А потім працювала мати у колгоспі за пустопорожні трудодні, вже не мріючи ні про що, аби лиш вижити. До виходу на пенсію мати обробляла ланки буряків у колгоспі, а потім ходила на роботу в городню бригаду. 21 серпня 1990 року померла на 88-му році життя.

(Далі буде)

2008-01-06T03:53:00.000-08:00

Крок 1: Повернення до рідного гнізда

Шановні читачі, всі, кому близьке і дороге село Яшники Лохвицького району Полтавської області, прошу поділитися своїми спогадами.
Ви можете зареєструватися на цьому блозі і залишити свої коментарі. Моя контактна адреса: sunflower313 на порталі ukr.net

Щиро дякую Віктору Тригубу *, головному редактору журналу "Музеї України", який спонукав мене до створення цього блогу , але найбільше батькам моїм
Павленку Івану Івановичу (1923-2000)та Безсоновій/Бішановій Олександрі Максимівні (1923 -), а також бабусі Красовській Насті Михайлівні (1903- 1990) за спогади.

Мої батьки виїхали з села у 1961 році, але воно завжди залишалось у серці.

З повагою, Наталія Бизова

* http://h.ua/story/77651/